Уті-путі-задолбай

14

Їдемо з однорічним сином в автобусі після прогулянки. Дитина втомився, дрімає. Я насолоджуюся тишею. І раптом:

— Ой, який милий ма-а-альчик! Як тебе звуть? Яка в тебе гарна курточка! Це тобі мама купила, так? Не плач, не бійся бабусю!

Ну так — не плач! Від цього скрипливого голосу навіть мені не по собі. А дитина тепер не засне до вечора, буде кукситься і хникати всю дорогу. Спасибі, бабуля!

Біля сусіднього під’їзду нас часто підстерігає сусідка, яка вважає, що і я, і моя дитина надто худі. Тому у неї завжди заготовлено для сина «смачненьке» — біляш, печиво або жменю карамельок. Ну і що, що печиво у крихти і пилу, а карамель, здається, випущена ще в Союзі! Смачно адже, так? Я навчила дитину, що у незнайомих брати нічого не можна. А тепер треба пояснити, що сусідка, хоч і знайома, але теж потрапляє під це правило.

Малюк з друзями грається в пісочниці. До одного з дітей підбігає жаліслива бабуся і, змочивши носовичок слиною, відтирає йому забруднені щоки. Все б нічого, але вона норовить заодно відмити і моєї дитини, на свою біду опинився поряд. На мої обурені мови стара знизує плечима і бурмоче щось про недолугих матусь.

Блін, ви ж дорослі люди! Тримайте себе в руках!