З ранку постраждав — весь день вільний

18

Пам’ятаєте, коли ми в дитинстві грали в квача, можна було встати, звести руки трикутником над головою і вигукнути: «Я в будиночку!» — і тоді тебе ніхто не міг засалити? Прийомчик-то так собі, зараз би його назвали «чітерство». Але, ялинки палиці, як же мене задовбав цей прийом у виконанні дорослих, які прикривають їм своє персональне раздолбайство!

Я поясню. У мого чоловіка є брат, йому 25. Він закінчив управлінський внз на трійки і з тих пір ніколи і ніде не працював. Він цілодобово сидить за комп’ютером, граючи в іграшки і переглядаючи якісь трансляції. А ще він час від часу з яскравою експресією, з почуттям, та так, що сам Станіславський би повірив, видає: «Та що ж я за роздовбай такий? Нічого в житті не роблю, тільки за компом сиджу!»

І продовжує далі сидіти. І добре б він отримував задоволення, але ні, він демонстративно страждає від своєї недосконалості. Таке страждання (на публіку чи навіть щире) — це і є свого роду «будиночок», що захищає від необхідності почати ворушитися і від загального осуду.

Або воі мої рідні, дай їм бог здоров’я. Кішку у них роздуло. Я три рази говорила: бігом до ветеринара, сама з роботи раніше відпросилася, а вони ні в яку:

— Так у неї гази, че ми будемо туди-сюди мотатися?

— А якщо не гази, а щось серйозне?

— Ну, значить, такі ми погані господарі!

Кішка здохла від завороту шлунка. Я не встигла. Блін! Казала ж!

— Так! Такі ми погані власники, — повторили рідні по телефону з щирою скорботою в голосі.

Ну круто, тільки кішці від цього не легше.

Підсунули мені на роботі проект. Оскільки він великий — дали команду колегу. Я зашиваюсь, до глибокої ночі не сплю, а вона вештається по кінотеатрам і бутіках, а на роботі «Пикабу» гортає. І періодично серйозно видає тиради про те, що місце їй в коробці з-під телевізора на смітнику, адже вона така нікчемна працівниця, як її взагалі все терплять?

І продовжує сидіти на «Пикабу». Я вже не витримала і накричала на неї. Просила хоч щось зробити, проект буквально горів. Я дивом все встигла, а вона не зробила ні хрону. Взагалі. Аркуша паперу мені не принесла.

А за премією, звичайно ж, перша побігла, радіючи вголос про швидке возз’єднання з любов’ю всього її життя — новим айфоном.

Я не знаю, що коїться в нашому суспільстві, але подібні баламути, демонстративно страждають від свого роздовбайства і співчувають оточуючим з цього ж приводу, зустрічаються все частіше. І добре б хоч щось змінити намагалися, але немає. Підозрюю, що в психології навіть назву цьому є, так адже?